Визначення поняття «Інтернет» міститься в ст.1 Законі України «Про телекомунікації»: «Інтернет - всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами».
Всесвітній та трансграничний характер правочинів, що укладаються через Інтернет, з 80-х років ХХ сторіччя привертає увагу міжнародної юридичної спільноти. Так у 1985 р. Організація з економічної співпраці та розвитку ООН («ОЕСР») – спеціалізованого органу ООН в області міжнародної торгівлі – видала Рекомендацію щодо юридичної сили комп’ютерних записів. В 1996 р. ОЕСР прийняла Типовий закон про електронну торгівлю, в 2001 – Типовий закон про електронній підпис, а в 2005 р. – Конвенцію про використання електронних повідомлень в міжнародних контрактах (Україна, на відміну від Росії, не підписала цієї Конвенції).
На сьогодні однією з головних проблем в Україні, що пов’язана із електронною торгівлею, є низький рівень захищеності транзакцій, що укладаються через Інтернет. Якщо Типовий закон про електронний підпис Україна реалізувала у Законі України «Про електронний цифровий підпис», то вже положення Типового закону про електронну торгівлю здобули дуже обмеженого втілення у Законі України «Про електронні документи та електронний документообіг».
Так, вимога ст. 6 Закону «Про електронні документи», відповідно до якої електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа виводить більшість українських електронних транзакцій зі сфери дії цього закону: дуже невелика кількість українців та підприємств готова платити за видачу сертифікатів електронних ключів центрами сертифікації ключів.
Тому виходить, що для споживача в суді найбільшою проблемою може виявитись саме доведення факту укладення правочину за допомогою електронних засобів зв’язку. Українські судді в цивільних та господарських справах часто відмовляються визнавати електронні повідомлення доказами по справі, чим значно відрізняються від своїх американських та європейських колег та арбітрів міжнародних арбітражних судів.
Всесвітній та трансграничний характер правочинів, що укладаються через Інтернет, з 80-х років ХХ сторіччя привертає увагу міжнародної юридичної спільноти. Так у 1985 р. Організація з економічної співпраці та розвитку ООН («ОЕСР») – спеціалізованого органу ООН в області міжнародної торгівлі – видала Рекомендацію щодо юридичної сили комп’ютерних записів. В 1996 р. ОЕСР прийняла Типовий закон про електронну торгівлю, в 2001 – Типовий закон про електронній підпис, а в 2005 р. – Конвенцію про використання електронних повідомлень в міжнародних контрактах (Україна, на відміну від Росії, не підписала цієї Конвенції).
На сьогодні однією з головних проблем в Україні, що пов’язана із електронною торгівлею, є низький рівень захищеності транзакцій, що укладаються через Інтернет. Якщо Типовий закон про електронний підпис Україна реалізувала у Законі України «Про електронний цифровий підпис», то вже положення Типового закону про електронну торгівлю здобули дуже обмеженого втілення у Законі України «Про електронні документи та електронний документообіг».
Так, вимога ст. 6 Закону «Про електронні документи», відповідно до якої електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа виводить більшість українських електронних транзакцій зі сфери дії цього закону: дуже невелика кількість українців та підприємств готова платити за видачу сертифікатів електронних ключів центрами сертифікації ключів.
Тому виходить, що для споживача в суді найбільшою проблемою може виявитись саме доведення факту укладення правочину за допомогою електронних засобів зв’язку. Українські судді в цивільних та господарських справах часто відмовляються визнавати електронні повідомлення доказами по справі, чим значно відрізняються від своїх американських та європейських колег та арбітрів міжнародних арбітражних судів.
10.11.2009
